Мистецтво та наука байдикування

Бездіяльність – це загублене мистецтво. Ось такий посил знаходимо у книзі Ендрю Смарта (Andrew Smart) «Автопілот: мистецтво та наука байдикування» («Autopilot: The Art and Science of Doing Nothing»). За його словами, байдикування – це один із найважливіших видів діяльності у житті людини.

«Я часто задумувався над тим, чи часом ті дні, у які ми змушені нічого не робити, виявляються найпродуктивнішими. Чи часом наші дії, навіть якщо вони стаються значно пізніше, не більше, ніж останні відлуння значних зрушень, що відбуваються всередині нас протягом бездіяльних днів. У будь-якому разі, нічого не робити необхідно впевнено, самовіддано й, можливо, навіть із задоволенням. Дні, у які ми зовсім непорушні, настільки виняткові й спокійні, що будь-який рух змушує задуматись над багатьма речами».

— Райнер Марія Рільке

Від нас вимагають зробити більше, працювати наполегливіше та прагнути ефективності у кожному аспекті життя. Меседж цієї книги абсолютно протилежний – нам слід робити не більше, а менше.

Дані нейробіологічних досліджень вказують на те, що нашому мозку необхідно відпочивати – прямо зараз. Хоча завдяки еволюції він розрахований на інтенсивну діяльність, для нормального функціонування нашому мозку потрібен час на бездіяльність – досить багато часу, як виявляється.

Хронічна зайнятість не лише шкідлива для вашого мозку, а й може мати серйозні наслідки для здоров’я загалом. За словами Смарта, у короткостроковій перспективі зайнятість знищує креативність, самопізнання, емоційну рівновагу, здатність до соціалізації, а також може нанести шкоду серцево-судинній системі організму».

Наш мозок, подібно літаку, має автопілот, який вмикається, коли ми відпочиваємо та «відмовляємось від ручного управління».

Автопілот знає, куди ви насправді хочете піти і що ви насправді хочете робити. Єдиний спосіб дізнатись, що знає ваш автопілот, -– це перестати керувати літаком і дозволити автопілоту направляти вас. Як і пілоти невимовно стомлюються від ручного управління літаком, так і усім нам потрібно взяти паузу і дозволити нашим автопілотам більше керувати нашими літаками.

Але ж ми так ненавидимо бездіяльність, правда? Це ж така марна трата часу!

Наш суперечливий страх нічого не робити на фоні тяги до лінощів може бути слідом нашої тривалої еволюції. Протягом майже всього нашого існування збереження енергії було найпріоритетнішим завданням, оскільки просто знайти достатньо їжі – вже було серйозним фізичним викликом. Сьогодні виживання не вимагає багато фізичних зусиль, а тому ми придумали різноманітні види поверхневої зайнятості. Дай людині найменшу або навіть лише видиму причину чимось зайнятись, і вона за неї вхопиться. Люди, у яких забагато вільного часу, як правило, починають нудьгувати або стають нещасливими.

Однак, за словами Смарта, нудьга є ключем до самопізнання.

Коли ви нічим не зайняті, до вас часто приходять думки з глибин вашої підсвідомості. Ця інформація не завжди втішна, однак ваш мозок, найімовірніше, не дарма звертає на нею вашу увагу. Коли ви нічого не робите, хороші ідеї, закопані у вашій підсвідомості, мають шанс з’явитися у вашій свідомості.

Коротка історія бездіяльності.

Вже з часів Гомера на цю тему було сказано доволі багато. В Одіссеї лотофаги весь день лежали і «жували лотуси», були привітними і на вигляд задоволеними. Однак вони становили загрозу для Одіссея та його команди. Коли вони причалили до острова, населеного лотофагами, капітан-трудоголік послав декілька чоловіків на розвідку. Місцеві лотофаги «не вчинили жодної шкоди», а навпаки запропонували людям Одіссея скоштувати їхнього напою, який виявився настільки сильним, що греки відкинули думки про повернення додому. Одіссей, який уособлює героїчного гендиректора, загнав зачарованих чоловіків назад на човен і прив’язав до корабельних лав. Він розумів, що якщо решта команди спробує цей наркотик, вони ніколи не покинуть острів, а тому наказав відплисти. Цитуючи оригінал, «вони посідали на свої місця і погребли сірим морем».

Всупереч західному кліше, що Китай – це країна, у якій праця, продуктивність та промисловість возвеличуються як найвищі ідеали, у часи конфуціанства бездіяльність була не субкультурою, а невід’ємною частиною загальної китайської культури. Конфуціанець відрощував довгі нігті, щоб показати, що він не працює руками. Конфуціанство, насправді, зневажало тяжку працю та ідеалізувало дозвілля і пасивність. Згідно зі старшим науковим співробітником Університету Тафтса Лоренсом Е. Харрісоном (Lawrence E. Harrison), «для китайців Міф про Сізіфа – не трагедія, а веселий жарт». Харрісон пише, що найвищий філософський принцип даосизму «у-вей» означає буквально «недіяння» та проголошує, що по-справжньому просвітлена людина, духовно або інтелектуально, проживає життя з мінімальними зусиллями. У воєнних питаннях стародавні китайці вважали, що хороший генерал змушує ворога виснажитись і чекає на хорошу нагоду для нападу, використовуючи обставини на свою користь, водночас роблячи якомога менше дій. Це контрастує з західними поняттями про необхідність досягнути якоїсь заздалегідь визначеної цілі, докладаючи для цього максимум зусиль. А тому видається парадоксальним той факт, що, попри довгу історію заохочення бездіяльності, Китай сьогодні вважається світової фабрикою. Одна з причин цього, як мені пояснив нещодавно один китайський фізик, полягає в тому, що Китай «подолав» конфуціанство лише півстоліття тому назад.

З приходом на захід доби Просвітництва, коли робота стала механізованою, бюрократизованою та дегуманізованою, філософи дали відсіч. На той момент, коли капіталістичний лад почав безпрецедентну довготривалу експансію, західна культура популяризувала образ «шляхетного дикуна», одною з характеристик якого було дозвільне проведення часу та поїдання фрукту, який потрапляв йому до рук. У період з 1758 по 1760 роки незрівнянний Семюел Джонсон опублікував ряд есе про переваги бездіяльності у періодичному виданні під назвою «Ледар» («The Idler»). Він писав, що «бездіяльністю… можна насолоджуватись без шкоди для інших, а тому вона не прирівнюється до шахрайства, яке ставить під загрозу право власності, або до гордості, яка у своїй суті прагне самоствердження за рахунок приниження інших. Бездіяльність – це тиха та мирна якість, яка не викликає ні заздрощів, адже не виставляється на показ, ні ненависті, адже не створює будь-якої протидії, а тому ніхто не намагається її заборонити або осудити».

Однак капіталістів вже було не зупинити. У XIX столітті у світі зародилась глобальна промислова економіка. У процесі того, як люди перетворювались на зубці у складному механізмі під назвою «фабрика», Фредерік Тейлор, хрещений батько американської трудової етики ефективності, впровадив серед капіталістів поняття «наукової організації праці», описавши його у своїй праці «Принципи наукового управління» («The Principles of Scientific Management»). Він прагнув об’єднати життя робітника та бізнесу за допомогою наукового розуміння людей, яке панувало на той час. Тейлор хотів підвищити ефективність виробництва, ретельно розрахувавши час та зусилля, які необхідні для виконання завдань. Передвіщаючи такі сучасні практики продуктивності, як «Шість сигм», Тейлор намагався замінити знання та досвід усіх підприємців стандартизованим та «науковим» підходом до виконання роботи. Хоча тейлоризм був і досі є мегапопулярним серед бізнес-класу, гуманісти в один голос висловлювали невдоволення. У 1920 році, ймовірно, як відповідь на дедалі більшу поширеність тейлоризму, чеський драматург Карел Чапек створив концепцію робота – повністю механізованого, бездушного працівника, який був абсолютно дегуманізований як фізично, так і духовно. Саме слово «робот» чеською означає «робітник». Того ж року американський гуморист Крістофер Морлі опублікував сьогодні вже класичне есе «Про лінощі». «Щасливою може бути лише по-справжньому, по-філософськи ледача людина. Саме щасливі люди можуть принести користь світу. А тому висновок очевидний».

    […]

З приходом 1980-х років та Рональда Рейгана, домінантною стала мантра про те, що продуктивність є невід’ємною частиною самоповаги та почуття власної гідності. Це було вигідно Америці, це було вигідно бізнесу. Лінощі, з іншої сторони, суперечили американським принципам…

 

Книга «Автопілот: мистецтво та наука байдикування» досліджує історію бездіяльності людини та аналізує переваги цього стану. Радимо прочитати її та пізнати всю користь байдикування.