Путівник по щастю у час безмежних можливостей

Я пам’ятаю, як в університеті один з викладачів якось сказав, що єдиний варіант провалу у житті – це коли ми здаємось і перестаємо пробувати. Кожен провал – це урок, який ми засвоюємо і який допомагає нам рости. Кожна перемога – це свято наших здібностей, кожен провал – це можливість критично оцінити себе та адаптуватись, проаналізувати, що не працює, сигнал змінитись у пошуках чогось більшого. Ми усі зазнаємо багато змін на різних стадіях життя, і для більшості з нас початок 2020-х років – це лише вихідна точка цієї довгої, нескінченної подорожі по берегу змін. У страху перед злетами та падіннями, що очікують на нас у житті, наша перша імпульсивна реакція – опиратись їм з усіх сил. Як не крути, наймасштабніші битви відбуваються всередині нас. Врешті-решт, ми пристосовуємось, приймаємо все, як є, і рухаємось далі. І знову посміхаємось, втішаючи себе, що найкорисніші уроки – це ті, які ми засвоюємо на гіркому досвіді. Але що хорошого у тому, щоб рухатись далі, якщо ми знову наступаємо на ті ж граблі?

Особисто я відданий прихильник навчання на власних ґулях, тобто я легко дозволяю собі помилятись у всіх сферах життя, переконуючи себе, що це абсолютно нормально не знати одразу всі відповіді. Однак на ділі вчитись на власних помилках складніше, ніж на словах. Я, як і всі, боролась із власними демонами, найсильнішими з яких були стрес, тривога та розчарування. В усіх нас були моменти слабкості, коли в голові постає запитання «Чому я?», коли світ здається занадто несправедливим, а ставки занадто високими. Ця подорож як ніщо інше відкрила мені очі на жахливість такої простої концепції, як щастя. Наскільки ж складним для розуміння та усвідомлення видається одне з перших слів, яке ми дізнаємось у нашому житті! Щастя можна синтезувати, однак чи можна стати щасливим, вдаючи із себе щасливого? Чи працює тут принцип «вдавай, доки це не стане реальністю»? Я пройшла багато курсів, прочитала багато книг та доклала ще більше зусиль, аби знайти відповіді на усі питання щодо щастя, які поставали на моєму шляху. Я вдавалась до різних підходів та спостерігала за тим, як деякі мої друзі звертались за медичною допомогою у намаганні вирішити подібні проблеми у їхньому житті, в основі яких лежала єдина причина – нездатність прийняти поточні реалії. Хоч проблема одна й та ж, рішень може бути безліч. Позаяк універсальних рішень не буває, правда ж? Особливо в таких питаннях. А тому все залежить від нашої суб’єктивної реальності, наших власних моделей мислення. Відповідь завжди чітко формулюється всередині нас самих, головне – це продовжувати її шукати.

Емоційна залежність – це досить небезпечна річ. Я на власному досвіді переконалась у тому, як легко різним людям або буденним подіям перенести нас із зони комфорту у зону стресу, а згодом і в зону розчарування. Дуже складно протистояти інстинкту відбиватися при конфлікті, який закладено у наш рептильний мозок. Прикро, що чим вищі ставки, тим сильніше проявляється рефлекс битись або тікати. Іронія полягає у тому, що попри важливість та обмеженість такого ресурсу, як розум, саме його ми найменше контролюємо та ігноруємо, коли потрапляємо у конфліктну ситуацію.

Чому ж все так складно? Причина у власних або чужих очікуваннях? Або ж це просто обурення, що ми не знаємо, у якому напрямку рухатись? Останнім часом я багато про це думала і мені здається, що відповідь лежить у дуже примітивному психологічному механізмі, який експонентно укріпився з часом: тенденція людського мозку завжди прагнути більшого та кращого. Ми ніби учасники нескінченних щурячих перегонів, з яких неможливо вибратись, доки справа не доходить до самознищення. Ми боремося з життям, прагнучи X, але як тільки ми досягаємо X, воно раптово втрачає сенс без Y, і ми МУСИМО одразу ж планувати досягнення Z. І ця петля продовжується до безкінечності.

На жаль, цей вічний квест задля отримання більшого та кращого лише пригнічує нас. Він з’їдає нас зсередини і повністю поглинає. Звичайно ж, завжди будуть люди, чиї думки ми не розділяємо, або ситуації, які ми не схвалюємо. Ми не можемо повністю уникнути їх. Однак ми можемо при цьому уникати оціночного судження. Спробувавши зрозуміти, на чому основуються переконання людей, зрозуміти, що між чорним і білим завжди є сіра зона, яка розмиває лінії між правильним / неправильним та хорошим / поганим, ми можемо змиритись із ситуацією, і таким чином не втратити розум та розсудливість. За даними досліджень, якщо ми збільшимо не амплітуду, а кількість щасливих моментів у нашому повсякденному житті, тобто якщо насолоджуватимемося дрібницями, а не чекатимемо чогось грандіозного, ми почуватимемося щасливішими. То ж як нам постійно знаходити відраду у простих речах?

У мене траплялись періоди сильного невдоволення та розчарування, доки я не почала більше вивчати позитивну психологію та аналізувати власні ментальні моделі. І саме завдяки цьому я почала намагатись свідомо контролювати свою життєву енергію. Одного разу я дізналась одну дуже потужну істину на лекції про психологію: час обмежений, а енергія – ні. То чому б не зосередитись на управлінні енергією, а не часом? І хоча спрямування психологічної та емоційної енергії – це, безсумнівно, найважливіша річ у цьому контексті, найсильнішою формою енергії, скоріше за все, є духовна енергія. Я, приміром, одразу відчула зміни, коли вдалась до медитацій та роздумів – мене почав наповнювати спокій. Ми рідко зупиняємось, аби подякувати за те, що ми маємо, та оцінити речі, які ми сприймаємо, як належне. І нещодавно я нарешті усвідомила, що у сьогоднішніх щурячих перегонах, коли все навколо ламається й інші виграють, важливо на секунду зупинитись, зробити глибокий вдих і подякувати усьому тому, без чого наше життя було б неможливим: тілу, завдяки якому ми функціонуємо, стрімко рвучись уперед, водночас усвідомлюючи, що з кимось у цей момент стався нещасний випадок, який безповоротно змінить їхнє життя; людям, які щодня підтримують нас і полегшують наше існування, водночас усвідомлюючи, що в цю саму мить хтось втрачає близьку людину; ері неймовірного прогресу, у ногу з яким ми крокуємо, який змінив наші життя, водночас усвідомлюючи, що не усі мають змогу користуватись сучасними технологіями та можливостями. Достатньо одного такого вдиху вдячності, аби згадати, що ми ВЖЕ МАЄМО, вочевидь, ідеальне життя, за яким женемося. Єдине, чого нам не вистачає у цій гонитві за чимось новим, – почуття вдячності за те, що у нас вже є. Тому почніть більше дякувати долі за усі доступні блага вже сьогодні, адже завтра, можливо, вже буде пізно.